top of page

 

 

Це історія про втечу. Лабіринтом і Пустелею, по колу і параболою крізь проталини у часі із рваним півквитком. Вимушені мандри негероїв зав’язані на сюжеті про викрадення.

Це історія про знахідку – ілюзію полярності, про біле у чорному і темне у світлому.

Адеман – старий град у паралельному світі Знайдення, де співіснують істоти людської раси і нащадки печерних гриханів. Їх світ обертається довкола двох сонць. Одна із зірок –Танна, колиска усіх світів, яка, вмираючи, спричиняє катаклізми планетарного масштабу

 

 

 

                  ЗМІСТ

 1. Танна. За хвилину до півночі

 2. Знайдення. Доба до падіння

 3. Ніч гартує, а день вибирає

 4. Із рукопису негероя. Куди пропадають люди?

 5. Щелепи альфаяра

 6. Хроніки Лагоса

 7. Лихий вісник

 8. Мамун і кролячий лаз

 9. Тригорія. Середні смуги Надмор'я

 10. Угода

 11. Полювання на Тінистих островах

 12. «Я зупинився і побачив небопад»

 13. Сагор і його білі плями

 14. «Пробач мені за те, що я є..»

 15. До краю старого світу

 16. Іллейна проталина

 17. Не буди підземелля

 18. «Ласкаво просимо до Клевріону»

 19. Скелети в шафі

 20. За стіною біловоддя

 21. У бій беруть тільки дівчат

 22. Жаґардіс. Обличчям до себе

 23. Адеман мандрує міжчассям

 24. Кому Пустеля в очі гляне..

 25. Бісер імперій

 26. Ціна не буває завеликою

 27. Ліві. Втеча, або усі жінки — агоріянки

 28. «Пам’ятай мене трохи лихою». Знайти і втратити

 29. Кишеньковий світ. Трамплін до переродження

 30. Проталина іде слідом. Іссоль у міжчассі Втраченого

 31. Танал і Тригор. У дуелях гинуть секунданти

 32. Імі Касар. Земна історія

 33. Танна. Орбіта для одного

 34. Лантрель

 35. Клітка не буває іншою

 36. Дівчина з мушлі

 37. Один над морем. Прощавай, Іллеє

 38. Танна. Зграя чекає поповнення

 39. З іглосом на плечі

 40. Пустеля мовить. Світ замалий для спалаху

 41. Запит на четвертого

 42. Незручні відповіді. Руан і Клевріон

 43. Безсоння і метеори

 44. Вежа Синіх Риз

 45. Ремонтників викликали?

 46. Лантрель. Ми завжди будемо один у одного

«Пояснення існують для задоволення розуму. Вони не мають бути

обов’язково вірними. Для реальності не дібрати визначення і не описати»

 

Махарадж Нісаргадатта

 

1.  ТАННА. ЗА ХВИЛИНУ ДО ПІВНОЧІ

Не буде ночі такої, що дає спочинок. Розкришиться акордами над землею, збудить приспаний нерв. Бігла цятка змигне лежачим курсором і розірве чорне екранне небо сліпучим болідом навпіл.. по косій. Вогню із неба, як спраглим — ковток..

Танна вдихнула дим із присмаком горілого металу і видихнула змучену усмішку. Чванливим взором Лізи Герардіні вона палила різні метеори, але жоден із тих не мав гостьового статусу. Поверхнею збігла тінь: те саме відчуття, коли встигаєш зберегтися..

Атмосфера Танни — середовище гибле для всякого роду колонізаторів. Цих.. стримано чекали. Вона і трійця менш стриманих. Усе матиме значення, якщо барханний змій і його пасажирка не згорять заживо у тій сплющеній бляшанці із тисненням «МАСК-14».

Логіка прибульців розуміє умовність тієї безпеки і «комфорту», які могла запропонувати хазяйка. Стерегтись лоунів, ядрами із озер грітися, тишу шанувати, берегтись каменепадів… — заповіти працюють, коли не шикуються у зразковий стрій. Як і їхня команда..

Гібридна форма побратимства склеїла співучасників старим дорожнім цементом із пилу та поту. Виживати у нових для себе умовах їм вдавалось легше, ніж ковзати на каменях недовіри та хизи. Двоє із них успадкували загальні риси прямоходячих істот земного типу. У них було спільне минуле із твердим осадом, сточений тунелями світ і жменька цінностей.

За інших обставин, у тихому домашньому кутку, подібні їм окреслюють умовні кордони або вивішують таблички із написом: «Вівчарка зла!», «Паркан під напругою!», «Усі дрони — психи!» і догорають свого урізаного віку на відлюдді.

Їх ломаним недогаркам не дали сховатися за перегородками у своїх мушлях. Витягли із паленого світла Знайдення у ніч хворої донни-гордячки.. У цьому світі вертлява черепашка на всіх одна. Встояти б на ній.

Підтоплена ущелина на місці колишньої водоносної жили умовно годилася на роль разової нічліжки. На виході із розколини унизу лисніло скелясте дно сухої долини. Третій, той, що мав розгонисті крила і видюче око, такі сумнівні укриття рукавичного типу називав пастками для гризунів. Скорився.., прикусивши хвоста.

Під софітами близнюків-місяців висвітлювалася шліфована гладь вивітреного русла. І пологий, підступно роблений кремнієвий схил. Над ним на різних рівнях переплітались хиткі конструкції скелетворних мостів. Їх кістяки так високо дерлися, що спотворювали для приземленого глядача зоряне шитво. Відсутність хмар цієї ночі обіцяла і день похожий, і переддень бентежний.

Мутні передчуття не завадили синьокрилу забутися у своїх драконячих сновидіннях. Незабаром він готувався скидати шкуру — довгий сон був потрібен йому, як літній дощ цій кам’яній пустелі.

Чоловік із колючками під дугами брів і прищуром, таким що пристає звичкою в умовах надмірно сліпучих білих днів, викладав півколом для їхньої «прихожої» виловлені із озера ребристі ядра. Вони були єдиним джерелом хоч якогось тепла, і їх треба було ворушити.

Лякатись тіней, чи то.. нести варту заходились по черзі. Рун відчував: у спину йому цілилось янтарне безсоння його супутниці, загорнуте у вовняну дорожню ковдру, яка мало зігрівала. Він не обертався, бо слухав ніч.

На хмурому смуглявому обличчі дівчини мігрували тіні. Від залому одної брови до іншої.. В очах барахталось змагання. Це нові епізоди зі старих спогадів мурували фортеці в її голові.

На Руна, що пробив їй грудну клітку вістрям із протиотрутою для пам’яті, Ева зла.. не тримала. Хіба що трохи підтримувала. Так злегка.. за комір. Це Танна його змусила. До лусканя, чиї обвуглені крила йому більше не слугували, претензій жодних. Це знову винна.. вона.

Перше переродження викинуло її з її часу, друге — закинуло у мерзлоту живого пекла, яке повертає попередню пам’ять. Внутрішня Евина порохівниця знову тліла. Танна — світ хирявий, доведений до краю божевілля. Ніхто при здоровому глузді не став би зводити докупи розстріляних негероїв, спалених, топтаних і самотніх. Синій вже не літатиме, Руна доконає гордонітна ломка, їй зірве дах. Десятки разів обдурені, не вміли довіряти навіть собі. Лиш убогість цього краю стримувала їх від того, щоб не розбігтися.

Ева силилась зібрала докупи векторні обривки зі своїх минулих хронік. Зосталось звести їх у ту площину, із якої вислизне кручена тропа видимих глибоких слідів їхніх ніг і лап. Вона не сумнівалась, що погодиться знову убивати. Рун, у минулому довірливо-ласкавий хлопчик, зламався. І вона підкориться. Під стягами біло-чорними чи біло-сірими знову запалиться пітьма і заморозиться світло. «Сумнівна твоя ласка, Танна, — думала Ева, прикриваючи повіки. — Ти дозволила гриханам і людям піти, примирила їх, щоб вони знайшли спосіб вижити. Відпустила.. І раптом отямилась. Потягнула за ниточки. Що такого у тому попелі, який треба ворушити?»

2.  ЗНАЙДЕННЯ. ДОБА ДО ПАДІННЯ

Повернися до тями, довірливий… Годі чекати зорепаду — сьогодні ніхто не запалюватиме темряву. «Часткова хмарність» — зауважили б синоптики, якби жили у цій частині світу.

Підведи очі, скептику. Ось вони визирнули: нанизані перлини надщербленої четвірки місяців.. У сріблі серпанку, ледь.. надкушені. Звична картина нічного неба вказувала шлях зухвалим мандрівникам, бо прозорливі жителі верхньої смуги Знайдення тричі перевірили, чи надійно замкнені вікна і двері, чи загострений клинок дідівський, чи щит ритуальний на стіні не покосився.

Цей світ давно поділений, розумнику. Смугами, стінами, перегородками. Законом і беззаконням. Невмирущим володарем і славним Архітектором, нащадками другого і страхами першого. Коли знаєш свого ворога в лице, а знайомий голос впізнаєш у темряві — світ поділений правильно. Світобудова Знайдення не знала міфічної полярності. Змагання добра зі злом звелося до ігор у манірне переодягання цих суперників. На дистанції довжиною у вічність усі імена затираються. Безсмертя грає не за правилами, і жарти у нього злі.

Двоє рухались, як один — це мало гарантувати одному із них невидимість. Двоє сердець різної щільності: незрілої людини і стріляного хижака. Різні та однакові — співучасники субреального дійства у звивистих лабіринтах Знайденого світу. Їх об’єднувала мета і роз’єднували цілі. Такий тандем ставав звичним явищем у лише відносно безпечних землях. Страх у Знайденні має владу зводити мости і спалювати переправи. Нічого і хтозна-скільки спільного. Нас, мандрівників, частенько єднають блудливі дороги уздовж одного берега. А роз’єднують вузли власного роду.

Сіра густа імла закипала паром. Клубочилась і здіймалася вгору молочним птахом. Можна сподіватися від такої ночі ще тих капризів.

Дольки втомленої свідомості вимолювали сну, зрадливо злипалися повіки. Загрозлива реальність вислизала з-під контролю. «Відпусти повідок пильності, під тобою вправний ловець» — нашіптував туман..

— Ледве голову схили.., — першою завела пісню чотирилапа.

— Порятунку не проси.., — спросоння відреагувала вершниця, міцніше обійняла сріблястий котячий загривок, зануривши у нього лице.

— Ланцюгом прикутих правил — синіх місяців овали.., — відспівала свою партію Білогрива, замисливши лукавий жест.

— Білі кості омива.., — колискова обірвалась під шумок падіння.

— Трохи ясності цієї ночі не завадить, — вишкірилась болотяна кішка. — Тої, що очі розплющує.

Обіймаючи холодну землю, кривлячись від болю, вершниця беззвучно лютувала. Наче птах, вислизнув сон. Наче змій, підкрадався гнів.

— Безбожне творіння ночі, лукавий виродок боліт, брехлива напівкровка — усе в цьому переліку — я, і навіть більше! Відточуй кігті, крихітко, — нависаючи, протяжно шипіла кішка.

Дівчина уперто мовчала, сховавши голову між гострими колінками. Намагалася зрозуміти, що їй більше боліло: кривда чи забитий лікоть.

— Лю-ю-ю-ю-ю.., — витягнулись губи. Коли розплющились очі, цукристі, як мед, звуковий ряд повернувся до мовного русла. — Ти дня ніколи.. не бачила — мені тебе жаль.

— У жалощах немає порятунку. Щоб вижити, важливіше жало, — хризолітові кристали її очей затискали чорні щілини. — Той, хто на тебе полює, вилизувати тобі сліз не буде. Ти замкнула удома свою людину, Ев. Пам’ятаєш?

«Зрілі вчинки двоногих — найнудніші із передбачуваних у світі речей. Не будь прогнозованою», — справжні думки протистояли манірним повчанням, про що двоногій не слід було знати:

— Я не обіцяла, що буде легко, — тихою річкою попливли повчання. — Буде страшно і буде боляче. І Пустельник його знає, скільки життів треба прожити, щоб.. навчитися жити.

— Ти хотіла сказати.. трохи менше, як вічність.

Уся ця ситуація більше нагадувала педагогічну сценку: суворий наставник глумливо мружив очі, удвічі менший школяр очікував чергової порції покарань. Білогрива відчувала, що гру у кидання багнюкою пора закінчувати. Шкільні формати були їй огидні, як торовані колесами дороги. Там, де проходять великі табуни, очікуй засідки.

Ліниво прогнулася в хребті, схилила кудлату голову. Показово клацнула зубами, оголивши ікла, і лизнула поранену руку. Жорсткий дотик додав Евиній поведінці прискорення. Вона зашипіла, як кішка, упала Білогривій на хвіст, обмоталася ним навколо шиї і притихла. Це мало стати фіналом взаємного примиренням. Синці та подряпини зараховувались у розряд бойових чеснот.

Обоє вже давно звикли до подібних витівок, та й давня прив’язаність не дозволяла чавити образи на сік. Пригода, що познайомила дитину з болотяним хижаком, втримала їх надовго всупереч усяким домислам.

Рідних батьків дівчина не знала. Її виховав хранитель. Лагос був їй і батьком, і матір’ю, і другом-братом. Доки одної, не зовсім спокійної ночі тихою ходою заявилася зеленоока нянька. Люди вважали болотяних котів нічними істотами — Білогрива цей міф підтримувала, і з першим сонцем покидала дитячу кімнату.

У світлі захмареного дня Евена мало чим відрізнялась від подібних їй ровесників в адеманських поселеннях: смаглява шкіра, родові відмітини на долоні, точене обличчя із прямим бунтівним поглядом.

Болокоти на смугастих землях були малочисельним видом. Нічна їх активність породжувала різного роду міфи. Хризолітові кристали із вкрапленням ночі уміли оберігали і чужі, і свої таємниці.

«Кого гострий клин не може ранити, того біле хутро до смерті залоскоче», — приповідали хроніки старих хранителів. Люди їм вірили чи то в силу їх страху перед завісою ночі, із якою приходили і великі коти, і тіні в капюшонах викрадачів, чи то в силу віри у самих хранителів.

Лагос мав доступ до спадку попередників, тлумачив людям трухляві тексти. У Медовому Надмор’ї попит на його послуги підтримувався тривожним часом, як полум’я киснем.

«Не тому поклонюся я, хто вище ходить, як земля, не тій, що дотиком долонь сповільнить повінь і вогонь, а тій, що порухом німим зачинить браму у світи» — подібні рукописні тексти копіювалсь із завидністю святкового шитва. Хтось шукав у них втіху для розуму, хтось — розраду для серця. Життя, як море, ніколи не втомиться викидати на берег тріски.

Світ Знайдення ділили між собою раси різних еволюційних і технологічних рівнів. Людей, земних жителів верхньої смуги, виділяли родові відмітини. Ті, що вели свій рід від адеманської гілки, стали носіями мітки на лівій долоні. Такої, як у Лагосової вихованки.

Коли тобі п’ять і тебе люблять, світ буяє барвами. Вітер нашіптує, високі трави співають вкупі зі скелями, а перелітні зграї із собою кличуть. Горизонт мляво тягнеться від високої міської брами і манить випурхнути із гнізда.

Окислені мідною зеленню старі фортечні ворота ранніми годинами будили поселян скрипом. На ніч їх зачиняли, але в світлі дня ліниві сторожі не обтяжувались надмірною пильністю. Дитина не пояснить магнетизм дороги — вона лиш підкоряється зову. З гірки на гірку під тінню сатинових трав через пахучі луки аж до лісових угідь.. У прозорих струмках — кораблики, між камінням — равлики.. У нірках дерев — гостинці, і казка ця закінчується, коли крони сплітаються, зачиняючи собою небо.

Приземлене дупло пообіцяло малій притулок і сон. Між запахами теплого прілого листу, лишайників і кори дитя згорнулось калачиком і задрімало. Тоді все здавалось грою. Розваги закінчились, коли прийшли сутінки з новими звуками і тінями. У її сховку прокинулось щось крикуче, кусюче і дряпуче, вигнало чужинку в ніч. Страх і холод без зусиль гасять усяку цікавість. Кілька разів Ева падала, ранилась і зривалася на біг. Вона плакала тихо, щоб не збудити лісових демонів. Та коли назустріч їй випливла пара малинових вогнів, дівча зірвалась на пронизливий крик.

Гора білого хутра і шорсткий язик тієї ночі, можливо, врятували її не тільки від переохолодження.

Нового друга маленька Ева назвала киця Гель. Нечувана річ: великий хижак врятував людське дитинча і поселився поруч із ним. Впустити до людської спільноти дикого звіра із лихою славою — аномальне дикунство для поселян.

І болокоти двоногих сторонилися. Жили-полювали у сильно вологих лісах, місцях віддалених, полохались денного світла і людського шуму. Популяція їх в різні часи коливалась, але збільшувалася із засиллям крагунів..

Останні були справжньою причиною важків засувів і металевих обшивок на дверях. Ловці на дітей, вони ж чорні каптурники, або крагуни. Логіка підказувала: болотяні коти — посібники дітокрадіїв. На околицях Адеману ходили чутки, ніби хижаки відточують свої сталеві пазури на одвірках приречених родин. Чому Білогриву не прогнали, знав хранитель: поселяни демонизували болотяну кішку, аби вона перекривала ловцям шлях до людських порогів.

Не від того бралася сиротами шкіра і стигло нутро. Він підозрював справжню причину приходу служки темряви. Він знав, кому по праву належить дитя із медовими очима і від кого насправді болокіт її стереже.

Коли вітер рве покрівлі, і хвилі накривають човни, жоден хранитель не всилі протистояти стихії. Лагос просто знав, і знання лиш множили смуток. Але і нерідний батько віддасть усі скарби, тільки б затримати прихід великої води. Тільки те, що зжере полум’я, ні минулого не змінить, ні майбутнього не подарує. Як не вихиляй тим пером, ти йому не хазяїн.

Срібла у його скронях та бороді більшало, ночі минали в тривожних роздумах, дні танули. Лагос зважився.. Не тому, що його осяяло прозріння, не тому, що штовхав відчай. Він гадав, чи ймовірні зіткнення між речами, мотивами та істотами, які притягуються, але зустрітись не можуть. Чи змінить причину-наслідок чиясь недолуга спроба збовтати осад. Він хотів лиш виграти час для своєї втіхи.

Білий сфінкс не здивувався. Він чекав тієї розмови з тих самих пір, як упізнав старого знайомого.

— Я відчуваю, що можу вірити тобі, — почав було Лагос тремтячим голосом. — Пустеля його знає, чому.. Чинити тобі опір — безглуздя.. Я лиш хотів.. упевнитись…

— І море отак шумить.., лиш ніхто на шум не зважає, — обірвала його кішка на півслові. — Слова не міняють вчинків. По той бік ти не мав майбутнього, по цей — не матимеш вибору. Усе ніяк не приймеш..?

— Спочатку я був людиною..

— Війна в собі турбує? — оксамитові нотки ніжного голосу іржавіли і скрипіли. — Чого тобі насправді треба, хранителю?

— Трохи часу — не років, — старий майже переборов хвилювання в голосі, — Жоден болокіт не віддасть свого дитя без бою. Хіба батько вимагає забагато?

— О, море гадає, що воно океан, — сфінкс оголив в усмішці сліпучо білі ікла. — По дну ходиш, старче, та в мулі тому і грузнеш. Маска зморшків не додасть тобі природного розуміння. Нутром відчуваєш, що безсилий, але продовжуєш змагатися. Світлокрилі тобі заборгували.., та невже ти, стариганю, допускаєш, що можеш змінити правила гри, якої не розумієш? Не нам із тобою вибирати. Сам знаєш, у всього власний хід.

— Ти говориш зі мною, значить ти не звір. Не той, хто точить пазурі..

— Почув, що вітер повіяв. Скулити личить псам, але не нам. А те, що ні тобі, ні мені ніколи не належало, піде своєю тропою. — Кішка була невблаганною, усім своїм виглядом грізно натякала, що розмова закінчена, і немає більше сенсу каламутити воду. Проте Лагос істерично не здавався:

— До бісу правила! Заради того, що колись було і буде незмінним, ти можеш просто.. хотіти? Як.. пити, коли мучить спрага?

— Наші бажання різні… Зараз, приміром, я хочу, хочу випустити кігті, — сфінкс зловісно звузив зіниці і зашипів.

— Я знаю, що прошу не прислужника… Та навіть ти не всесильна перед лицем змінних форм.

— Ти будиш звіра, старче! Ти з глузду з’їхав! Отямся! Не крагуни — агорійці прийдуть по неї. І колись я не встигну. Зайвий ризик — виставляти на показ своє справжнє нутро, — здавалось Білогрива щось обмірковувала.

— Вона ще ди…

— Вона більше, як дитина. Кому, як не тобі це знати. Ми із нею пов’язані, як лезо і точило. До часу.. Усе є таким, повним чи половинчастим, доки є потрібним.

Якусь мить відун вперто мовчав, опустивши додолу очі, на плямистому чолі вирівнювались часові рубці:

— Це не давало мені спокою, — вицвілі сині очі на мить прояснились здогадкою — усі відповіді лежали перед ним як на долоні, — правда про тебе, Білолика, дала мені надію…

— Сумнівна пані… зігріває тих, хто з нею спить і дивиться сни рожеві, — Білогрива не розуміла його оптимізму, але підозра уже посіяла зерна сумнівів, чого б інакше так бентежила її людська усмішка, що вирівнювала зморшки.

— Ти — не болокіт, ти.. — інша..

— Тоді.. і ти — не хранитель? Хто тоді ми? — Гелена поїдала його хижих поглядом зелених хризолітів, загрозливо зіщуливши вуха, вичікувала нового випаду.

— Колись ми знову зустрінемось, але діалог буде іншим.. Бо ти станеш вільною. Тобі не треба буде ховатись в тінь від сонць. Напівкровкою складно почуватись.. Еге ж? Бути в’язнем у власному тілі.. Такими не народжуються.. Чи не Тригор тут доклав свого хисту? Коли біле сонце щоранку злизує твою хоробрість, воїн стає жебраком.. Слухаєш своє серце? Ритм не той.. Ти підеш за своїм.., щоб звільнитися. Ми всі так робимо..

Свої здогади Лагос озвучував без звичного переможного пафосу з нотками гіркоти в голосі і з прихованою надією на те, що напівкровка є тим самим провідником, який вивів його колись із полону самотності, відчинивши двері до Знайдення. В силу своєї двоїстої натури вона не тільки наділена більшими можливостями, про які сама ще не здогадується, але й потребуватиме у недалекому часі людської присутності, так само, як його донька потребує її опіки зараз.

Білогрива зберігала маску, лиш хвіст опушено сіпався:

— Відаючи те, що буде колись, людина не може збагнути, що принесе їй завтрашній день — опівдні попрощаєшся зі своєю крихіткою востаннє. Гості з Адеману вже прибули, і надовго затриматись не планують.

— Не бачив їх самих, — Лагос не був здивований. — Але не маю жодних сумнівів, щоб тобі не вірити — у східному крилі на карнізах світляків можна загрібати жменями.

Чуйка хранителя не підвела: крізь відчинене вікно за густою решіткою причаїлася зерниста ніч. Незвична тиша видала столичних гостей. Гелена була мало стурбована тим, що її таємниця — вже не таємниця. Так далеко старий не міг бачити. Маючи чималий досвід спілкування з людьми, вона навчилася не лише контролювати природні рефлекси, що дісталися у спадок від диких родичів, але й симулювати потрібні, коли цього вимагали обставини. Блимнув малиновий вогник: сонну тишу Лагосового будинку розбудили нові звуки.

— Людські діти — частково нічні істоти. Так що тримайся, татку.

Вона заворожено спостерігала за героїчними спробами маленької Еви перелізти високий підмурок, який сама, зазвичай, перестрибувала. Батько невдоволено хмурився, а Білолика самовтішно щурила хризолітові свої кристали.

— Тат.., Гель.. У мене сітачки в кімнаті, — і як доказ, розімкнула крихітну жменю.

— Правильно казати — «світлячки», — Лагос подумав, що нелегко їй далась ота перешкода, коли одна рука зайнята скарбами.

Широко розплющені наївні сонця поклала край словесним приріканням. Ні сердитись, ні пафосно сперечатись нікому не хотілось. І правду цю ніхто не спростовував — крихітка мала владу над ними.

— Там гуси-лебеді… на дереві на мене дивились.

Лагос обмінявся поглядом із великою кішкою:

— Не бійся, серденько, — поправив розтріпані гладенькі русяві кучері, — вони — добрі, лихого не мислять.

— Агель! — Ева рвучко вивернулась із таткових обіймів, щоб зануритись у м’які хвилі хутра. — Ти недоказала казку про сині гуси…

Гелена віртуозно позіхнула біля ніг Лагоса, пхикнула, ніби обтяжена лінню, піднялась, закинула підборіддя, запрошуючи до гри. Подвійним стрибком перетнула кімнату і зникла у темних сплетіннях коридорних лабіринтів. Мала блискавкою метнулась за нею. Після змагань із підмурком, бойовий дитячий клич розбудив сонне життя у цілому будинку.

За віконною решіткою шелестіла крилами тепла літня ніч, своєю присутністю розрізала час на до і після.

3.  НІЧ ГАРТУЄ, А ДЕНЬ ВИБИРАЄ

Історія любить повторюватись у приспівах. Ступити на ту саму стежку вдруге і розпізнати її у нових сезонних декораціях — дар рідкісного спостереження.

Довкола нових пеньків постарілого лісу блукають ті, хто сильно скучив за домом. Хочеться, аби все залишилось на своїх місцях. А порядок рветься до хаосу. Стежки заростають, густішають нетрі — зменшується популяція людей, оголюється порода і пустелі наступають — їм стало затісно.

— Ми заблукали.., — двонога вкотре набридала Гелені своєю людською обережністю. — Добре було когось живого зустріти. Або я чогось не знаю?

«Наступного разу зроблю це: скину посеред дюн біля нір піщаних гризунів, щоб пищала, чхала пилом — першитиме горло, зате нарікань менше», — вирішила про себе Білогрива. Де вона помилилася, коли вирішила, що Ева дозріла для дорослих мандрівок. У блуканнях нічних мало радості і кольорів для підлітка. Нелегко зберігати холодний спокій та обачність звіра. Без інтуїції та вишколених інстинктів вполюють тебе або крагуни, або повзуни, або просто природні пастки.

— Це правда, що біля скель бувають невидимі заломи простору? Зайдеш зі схилу — вийдеш на пік. Ото було б добре.., — Ева сподівалась почути відлуння звичних котячих вібрацій, але Білогрива вперто мовчала, від чого у дівчини ще дужче розігралась уява.

Якби у цю мить двонога зазирнула болокоту у вічі, хорошого упізнала небагато. Малинові іскри запалюються по тривозі, і віддзеркалюють вони загрозу.

У світлі блідої плеяди місяців не все розрізняють нетреновані людські очі. Про дотик холодного, як метал, поцілунку, який морозить слину і кров, Ева більше знала, ніж чула.

— Ти-хо.., замр-р-ри, — протяжно зашипіла Білогрива і завалилась на бік, скинувши свою вершницю. — Навіть не ди-хай…

Велика кішка затискала під собою дівчину не вперше, але сьогодні по-особливому невдало. Еві здавило діафрагму її дорожнім наплічником, який перекрутився під час падіння, і зараз вона задихалась. Медоока встигла подумати про Лагоса, вбитого горем, про траурні стяги в Адемані, про свої недочитані згортки, коли цей пекучий тиск ослабився, і горло засудомило від різкого ковтка повітря.

Крагун вкупі з її провідницею попрацювали на славу. Доля дарувала дівчині наступну мить земного пробудження. Кашель і заціпеніння кінцівок минули, невидима карусель зменшила оберти, думки прийшли до тями, але голос ще не підкорявся:

— Да-руй.., що я.. та-ка хилячка! — слова давались їй із зусиллям.

Пазуриста частково ще притискала нещасну своєю вагою. «Невдале приземлення..», — подумала про себе кішка і не полінувалась швидко відповзти. Вістрями сталевих кігтів вона ще відчувала кригу, яку перемогла. Гелена перекинулась на лівий бік, щоб дати можливість своїй супутниці перевести дух.

— Обійдемось без оплесків, — протяжно виспівала Білолика.

— Ти була права: не потрібна мені ця торба. Пташок годує ліс — і я не пропаду, — голос і здоровий глузд поверталися. — Знаєш, кожен твій наступний стрибок ніжніший за попередній. Звикати до криги під шкірою важче. Ці напади почастішали, тобі так не здається?

— Можливо, ми наближаємося до людських осель — крагуни їх чують, — не обертаючись, відповідала розумна істота. — Гартуйся, люба. І торбу перед фінішом краще побережи.

— Ти пам’ятаєш, як це було першого разу?

— Ясно, мов учора.. Від твого писклявого вереску жовтобрюшники з верхніх гнізд повипадали — такий-сякий, але ж наїдок.

— Дражнишся, як дворовий пес. Ту ніч я слабо пам’ятаю, але те, що ми ходили цією дорогою три роки тому, мене більше хвилює. Так раптово усе помінялося. Зізнайся нарешті: ми заблукали, — Ева упритул підійшла до грізного звіра, щоб прочитати згоду у її хижих очах.

Болокіт зберігав удаваний спокій, а вигляд мав жалюгідний: зів’ялі довгі вії тривожно посіпувалися, краплини нічної вологи скочувалися і лоскотали їй вуха, від чого Гелена пхикала і нервово здригалася.

— Ніколи не знаєш, що можеш знайти, шукаючи втрачене, — сфінкс знову говорив загадками, — у цьому місці внутрішній голос — єдиний дороговказ.

— І що він цього разу тобі підказує? — дівчина вже могла глузувати, а Білогрива, нагостривши вуха, виглядала щось у темряві.

— Як ти дивишся на поживну білкову вечерю? — вишкірилась голодна її натура.

— По горло сита твоїми гризунами, — скривилось від огиди гарненьке личко.

— Завжди маєш вибір: смажені равлики або у власному соці, — глумливий важіль настрою осікся: — І Симка-волоцюгу лапами своїми людськими не пинай — живий бо, не машина.

— Спасибі, переб’юсь! — другий параграф Евена проігнорувала.

Велика кішка зникла в густій імлистій ночі. «Симко», симулятор макрооптичного типу, виріс іскоркою із темряви до розміру котячого ока. Евині голосові команди шельма вибірково ігнорував, бо керувався алгоритмом собачої вірності болокоту. Срібляста сфера граційно виростила прозорі крильця і завібрувала у вітанні всіма кольорами веселки. Зазвичай вона вираховувала оптимально безпечний курс. Свого шпигуна Гелена частенько залишала за няньку, коли саму її кликали справи. Вона знала: крагуни до завтра дадуть їм спокій.

Ева не розуміла такої потреби, наглядач її дратував, однак Білогрива не втомлювалася демонструвати власну домінантність.

Із неудаваною люттю двонога пнула ногою сріблясту пульсуючу сферу. Куля метнулась, закрутилась-забарахталась, вибухаючи у гніві сліпучим світлом. Піднялась над землею вище і ненадовго зависла. «За що це мені?» — могла вона спитати, якби уміла. «У нас так сік чавлять з огрумів, — відповіла б зі злістю медоока. — Уночі, любчику, світла не буває забагато!».

Випромінюючи м’яке ображене сяйво, Симко поплентався десь у східному напрямі, залишаючи позаду срібну імлисту доріжку. Видихнувши лють, адеманка подалась за ним. «Мстивий усе ж», — подумала дівчина, спотикаючись між грубим корінням. Вона вирішила, що волоцюга навмисно вибирає горбисті ділянки і стрімкі підйоми.

Гостре, мов лезо, каміння виповзало і кидалось під ноги, колюче гілля карликових дерев витягувало нитки із її в’язаного хітону. Коси застрявали в липких клешнях лисих чагарників.

Нарешті те, що дасть спочинок втомленим ногам і очам, виповзло з рідкого туману — високий столітній аскет з розлогим товстим гіллям буде її нічлігом. Сяюча сфера зависла на рівні вищому людського зросту і безшумно розтанула у листяній кроні. Трапиться згадати безтурботне дитинство: в умінні видряпуватись по стовбурах медоокій заздрили усі дворові друзі. Та цього разу не довелось напружувати сили, оскільки на корі знайшлися і старі рукотворні виїмки, і природні нарости. Легкий підйом ускладнювався лише слизькою опорою — товстезна галузка, до голизни обідрана чиїмись пазурами, кілька разів підступно вислизала з-під ніг, але дівчину рятували порослі праворуч стебла повзучих деревних ліан. Просуватись далі їй завадили сторонні звуки.

Напружити увагу, Ева завмерла і не дихала. Вона намагалася щось розгледіти у світлі пульсуючого світла уже видимого Сніжка, але це щось рухалось зі спритністю тіні і не давало себе розгледіти.

— Когось виглядаєш? — удаване зміїне шипіння розрізало застиглу тишу, наполохавши зграю нічних метеликів і ще когось.

— Ти…? — Еві вже відлягло від серця. — Коли ти туди встигла..? — з удаваним спокоєм двонога шукала поглядом свою супутницю.

— Після тебе, — сухо обізвалася кішка, звісивши донизу кудлату голову і оголивши при цьому сліпучо-білі ікла. — Бери вище — місце для ночівлі впору обом, — хитрувато примружила великі очі і метнулась поміж гіллям кудись убік, немилосердно шматуючи пазурами вікову кору аскета.

Старий велетень смиренно прийняв непроханих гостей. Очевидно, робив це не вперше. На його горищах літували десятки видів птахів, нижче поверхом вмостились кошлаті ліани, смоляні колонії грибів і лишайників. Під корою мігрували і досиджували свого часу цілі армади личинок та зрілих комашиних особин. Більша частина цих квартирантів давно дрімала. Менша — ворушила лапками, вусиками, хобітками, прислухаючись до звукових вібрацій у їхньому домі.

— Після тебе, моя принцесо, — в ігровій манері прогнулася Білогрива, витягнувши масивні передні лапи. — Найкращі привілейовані місця для королівських осіб.

— Мені б твій грайливий настрій, — Евена втомлено позіхнула, вмощуючи на твердих епіфітових коренях.

— М’якенької ковдри тобі, любонько, — і собі позіхнула Гелена, із удаваною байдужістю накриваючи сонне людське дитинча своїм великим пухнастим хвостом.

— І нехай нам присниться коротка дорога до дому.

— Кому — зорі, кому — гравій, — удруге зівнув болокіт.

— У дитинстві я лічила кроки на схилі від сплетених старих липників до мідної скрипучої брами. Їх було 39, і ще 44 до біленої пекарні тітки Сірої Золи. Зелену покрівлю нашого дому можна було бачити з відусюди. Її золотили світляки, і вона сяяла і в день під сонцями, і в ночі під зорями.

— Скучаєш за старими днями із Лагосом… безумним.

— Запах, чуєш? Відчуваєш.., горить сухе листя огрумів? Ми близько від наших садів.

— Вітер із дому? Це неможливо, бо надто далеко… Спи і не сумнівайся: скоро ти будеш мріяти про інше. Зовсім.. скоро.

Присівши у позі сфінкса, кішка напружено вслухалася у темну тишу, що дзвеніла під кроною прадавнього старця.

— Солодких снів, Агель, — дівчина почувалась втомленою, але заснула не одразу. Крильця Симка ще довго деренчали у кроні, а запах палених листків врешті загасився нічним туманом.

Гелена вичікувала, нагостривши слух. Її великі весняні очі час від часу мружилися, а хижий відблиск спалахував від найменшого шелесту у сивій і темній долині. Все таки друга половина ночі видалась насправді доброю, тихою, безпечною, немов прозорі Евині сни.

Спостерігаючи тонку вразливість недорослої людини, Білогрива не переставала щоразу дивуватись химерній вдачі матінки природи, що вирішила захистити людину від мороку на свій лад. Ні лють, що закипає в жилах, ні гострий пазур, навіть не ікло — ніщо не увійшло у перелік захисних механізмів. Оці лиш завитки відмітин на долонях.. — ключі до внутрішньої порохівниці..

Напівкровка надто довго жила серед людей. Вони вважають, що технічні розумні штуки зможуть їх захистити. Від себе.. ніщо не захистить. Від жадібності людської не винайшли ліків. Гелена служить не людині — Лагос щось підозрює. Це Пустеля натягла їй повідок, змусивши носити маску тригорового ордену. Не за горами — за хвилею час її звільнення. І вона визволиться, поселиться у якомусь покинутому будинку на сухому горищі, що пахне гризунами, а неподалік десь гратимуться дітлахи…. Її дітлахи. Вона їх навчить, вони виростуть і покинуть її, щоб витоптувати власні болотяні стежки, які ніколи не пересічуться із людськими.

І Знайдення, і Втрачений світ повняться ряженими клоунами в масках, які дурять інших на потіху лялькарям із закулісся. Вона — один із них. «Правда про тебе дає мені надію…» Що хранитель міг знати, якщо сам такий же..

Гелена перевела погляд на зморену сном дівчину. На світанку її чекатимуть перевізники. Можливо, тільки один… Там, у верхній смузі, щось трапилось. І це щось прискорить хід подій.

У той час, коли білокіт осмислював власну унікальність, молочний імлистий порох поволі роздмухувалась і піднімався у нічне небо. Необізнаний вирішив би, що назріває буря, спостерігаючи, як згущуються під зорями хмари і сповнюється люті вітер..

Крізь мряку око хижака вловило ознаки наближення не вітру. Над землею групувалися віддалені зоряні скупчення, набираючи форму чи то птаха, чи то ящура. Іронічна усмішка повзла по котячій пащі і обірвалася, коли в густій кроні струснулась тиша. Хмара світляків пилом осипалась у тій частині епіфітового гнізда, де спала Ева, позолотивши їй коси.

— Тихі-і-ше, — протяжно по-зміїному прошипіла Білогрива.

Той, до кого вона зверталася, продовжував розхитувати гілляку прямісінько над обличчям дівчини і видавати звуки, що неприємно врізалися у слух, наче заточували лезо на камені. Прибульця маскували кошлаті повзучі стебла ліан, густа деревна крона і темрява. Судячи з того, як тремтіла під ним опора, розміри цієї істоти переважали котячі. Після чергової хвилі іскристого пилу освітлена темрява оголила масивні кігтисті лапи, що гнучко обіймали обідраний шмат кори. Доки світляки наповнювали стривожену тишу золотистим дзвоном, Гелена вирішила не мовчати.

— Втягуй кігті нарешті! — в її голосі наростало напруження. — Аскет не оцінить твоїх зусиль, Синій.

— І тобі доброї ночі, любко темряви, — а голос літуна звучав, як шелест вітру.

— Не час для церемоній і не місце. Приніс, що я просила?

— Вари з мене воду, Гел, але дай спершу пояснити…

— Он воно.. як, — Білогрива не давала йому цієї можливості. — Пояснення, яке задовольнить мені розум, малу не врятують, Синій. Цей факт додасть функції ще одного.., або кількох. Ти не винен, що складеться все по-іншому.

— Ти знаєш… Як ти це можеш знати? — недовірливо косився крилань.

— Кожному своє, Синій. Хтось бачить світ згори, а дехто — з нутра. Ну ж бо, розказуй.

— Гордонітного кар’єру більше не існує. І це не тиха вода підійшла з глибин землі. Не знаю, як це пояснити, але хвилі.., вони завихряються: фонтанує так, немов океан виливається із прірви. Згори це нагадує виверження отрути. Нова вода.., воно ні на що не схоже — жовта ядуча піна із чорними острівцями блискучої плівки і щось сріблясте у ній, наче живе…

— Значить, молодший брат підняв голову? — перепитала зеленоока.

— На власні очі бачив. Темне озеро уже охрестили Зміїним шляхом. Знаєш, що це означає?

— Рвати кігтями твою підстилку…

— Що?

— Що таке звіра викурювати з його нори, знаєш?

— А то.. Ці тварюки, хоч і безкрилі, отрути не пошкодують своїй рідні..

— Гадаєш, це назріває війна?

— Що ж іще? Із такою чисельністю в гості не ходять. Світлокрилі вже оголосили евакуацію.

— Мокрий час — вдалий вибір для нападу. Але ви з братами помиляєтесь.. Справжня війна — не ця. Чорна хвиля виросла у дуже особливий спосіб. Усе це — для відведення очей, — велика кішка замружилась, схиливши голову набік. Кілька секунд її заплющені очі свердлили темний, нікому невіданий простір.

— І ти, як завжди, більшого не скажеш.. Звичайно, це не моя справа.., — прибулець зрушив паузу, — і все ж… я б радив повертати до Геолії.

— Від наших дій мало що тепер залежить. Ти правильно сказав: це не твоя справа, але незворотні зміни торкнуться усіх химер Знайдення і не тільки його, — Гелена явно щось обдумувала і несвідомо нанизувала на випущені кігті світляків, що повзали скрізь і всюди.

Обоє деякий час мовчали, дивлячись, як шукають захисту уві сні Евині руки. Білогрива тим часом зиркала поміж гіллям, вишукуючи місце, щоб забратися чим вище. Примітивши місце, подерлася догори, щоб краще роздивитися Синьокрила.

— Скільки тебе знаю, Синій, ніяк не можу звикнути до твоєї мінливої подоби, — Гелена з цікавістю розглядала старого і водночас нового Синьокрила. — Як часто ти скидаєш шкуру?

— Про зміни хто б казав, сама живеш за першим сонцем. У Зміїному каньйоні спека така, що мізки плавляться, не те що тріскає луска.

— Постережеш її, доки мене не буде? — стріпнула вухами напівкровка.

— Вари з мене воду на тихому вогні! Ти що задумала, Мара! Із мене нікудишня нянька. І ти, певно, не зрозуміла — рибоголові не в черзі стоять. Їм човнів тесати не треба, а океан — їх рідна стихія без загонів. Старший за народженням не винесе хліба-солі молодшому — гриханська кров співає на свій лад у кожному із нас. Голошкірі це розуміють, бо від західних воріт Адеману коридор вільний від людей. Кажуть, місцеві замурували всі входи-виходи, а поселяни з околиць до Геолійських гір подалі від узбережжя тікають. І не тільки вони. Навіть альфаяри покидали свої рогові корита. Мігрують на вертиполях — скажений народ. Наслідниці твоїй не місце на цьому тракті!

— Скажи їй про це сам. Завтра…

— Завтра? Топи з мене лід!

— Люди вважають себе розумними. Де логіку по морді відшмагає, там нутро котяче пригнеться. Безкровні війни — ти віриш у таке? Той, хто штовхає валун, чекає побачити збиті ним тіла. Адеман.. — наспіх збита загорожа для травоїдів.. Ніколи не повірю у його стратегічність.

— Адеман — не ціль, а лише перешкода. Вони підуть далі на північ. Острівна імперія — ласий шматок для безкрилих. Хтось знав, хтось добре знав, якою вразливою зараз стала Долина Гнізд. Надто вдало вибраний час. Не здивуюся, якщо зрадником виявиться голошкірий.

— Це тому, що ти належиш до того лицарства. Хоч… і не до кінця світлокрил, однак їхня кров, що у твоїх жилах, визначає твоє бачення. Ти не віриш в них.

— У двоногих? Ні…, я просто плавлюся від любові до них. Не хизуйся: фінал описаний смутно, і хранителі не вирахують усіх версій.

— Пустеля його знає.. Може ще поміряємось із тобою кігтями та зубами, коли зміниться світ, який ми знаємо. По-людськи це якось — гратися словами. Тиша мудріша..

— Якщо ти знаєш більше, ніж говориш, може поділишся геніальним рішенням? — у голосі криланя скрипіли нотки роздратування.

Гелена втомлено подивилась у його темні, позолочені зоряним відблиском, непташині очі поглядом далекої відсутності:

— Кип’яти свою воду, гриханю.. Завтра.., на плато Сліпої гори.., коли друге сонце поділить білий день.

— Підступне місце.. Обережно там, на канатній дорозі — нею не часто користуються двоногі.

— І я так гадаю.., що менше свідків, то надійніше. Не зганьбися, брате, — витримавши паузу, блиснула оком велика кішка. — Норов у малої дикий, коритися тобі не буде.

Синій добре знав цей спалах, тому не барився:

— Доброї ночі, володарко болотяних пацюків, хай береже тебе велика Пустеля, — зірвавшись з місця, крилань знову сколихнув принишклу у деревній кроні тишу. Огорнутий золотавим пилом, ледь торкнувся темною тінню землі, щоб розчинитися поміж хмар у мутному небі.

— Будь впевнений: вона тебе почула.., — кішка говорила з лісом — ніхто з її оточення не міг назвати її приязною.

4.  ІЗ РУКОПИСУ НЕГЕРОЯ. КУДИ ПРОПАДАЮТЬ ЛЮДИ? 

«Струшувати із дерев яблука, чи рвати їх зеленими.. То був хробачливий сад. Я зачинив за собою хвіртку, кинув з рук почорнілого сікатора, бо зібрався додому. Тихий вечір обіцяв мені скласти пару, але з діри у небі вилилася гроза. Вручила мені символічний двозубець, накресливши ніч на обрії. «Воюй!» — додала, і я підкорився, опустивши плечі: пішов з ним у бій косити нетрі і русла відводити. Невдовзі молоді яблуні, розкішні і щедрі, розквітли новим Еденом.

Потім приліз варан зі сльозливими очима, роззявив землисту пащу і став хлебтати живильні соки. Я кинув двозубця. Поцілив. Голову ненаситного прищемило лещатами до яблуньки. Звір вигинався, клацав зубами і бив хвостом. Ні піти, ні вмерти він не міг. Я залишився його стерегти. Знову чекатиму вечора і нової грози, і рум’яних яблук, омитих дощами. Доки їх стерегтиму, цвістимуть нові дерева, і нові садівники не проситимуться додому..

 

Усі хранителі пишуть подібні історії. Про себе і для подібних собі. Слідами негероїв вистелені і блудливі стежки Знайдення, і швидкісні траси Втраченого світу.. Моїй в’язі довелось довго плутати.. у формулах між чисел і знаків, у Тригорових лабіринтах, між барханами штучних пустель, у трясовинах смугастих земель, в рядах крагунських легіонів, між горянських стріх Геолії і злітних смуг агорійських грозольотів.

Задуми прагнуть тиші, а люди, які беруть на зберігання чужі таємниці — чистого сумління. Звичка спокушених — не розголошувати деталей незакінченої справи. У Знайденому світі стратегічно цінна гра у стару мовчанку. Чи легше змусити грозу випити сироп від кашлю, ніж забілити вуха стінам? Чотирма руками погоджуюсь. Гроза вилікується, людина від тієї жаги — ніколи.

Танали, тригори, олівії — вінценосці і претенденти на кровний їх спадок, які тиражують вухастих довгоносих нишпорок. Кожному мариться змова, кожен змагається з власними демонами, але викошує буйні сади і вітряні діброви.

Правду шукати у рядках красиво кривих і між ними — гідна справа книжників, та оманливий її післясмак. Бо повірять вони у власну мудрість, одурені вродженим хистом поводиря.

Запах — спокусник звиватиметься між руїн мертвого міста. До підземної кав’ярні — лиш пригнути голову. З порогу пригощатиме фісташковим пломбіром, приправленим стронцієм. Смоляну кіптяву назве квітковим пилком, оплавлений чорний камінь — скандинавським стилем. Чиюсь зігнилу кінцівку цілуватиме, і слухатиме убогу мелодію іржавої гітари-труни. Убога кліть примариться шипшиновим садом — не бійся зів’ялих голівок, вони — людські.

Поводир на тих руїнах — сутулий очкарик-спеціаліст по зв’язках із суспільством, майже лисий, але нарощені пучки волосся приховують ті острівки брехні. Як варіант, найманий літописець для нарощування слави і клонування героїв, у засаленій бороді якого застряли обідні крихти. Обоє вимушено коряться, але почуваються майже щасливими: вони заслужили своє місце в загальній ніші. Хто шукатиме першу іскру, нехай спробує протиснутись між хитрими штуками-уламками, якими списані листки.

Полотна для писання у Знайденні виткані із жовтих волокон польових царинок. Якщо слова не читаються, ненаситні згризають краї, шукаючи сенс між тороками. Голод — сильний штовхач. Чорнило зволікає висихати — п’ють його. Настирливі листконоші не втомляться вимагати чергового епізоду, чигаючи під вікнами. Шкода газон. Дожени їх, Пустеля.

Це перегони. На дистанцію без фінішної мітки. На трибунах — восковані усмішки і тіні двійників, на лицях вершителів — пробіли. Палець вгору — лицедій, униз — будь хранителем у Знайденні. Чи втомишся ти колись, рука зі стартером?»

 

* * *

 

«Записувати події із кінця — один із нехитрих способів вберегтися від спокуси домальовувати гарних кучерів персонажам сірим і помноженим. Але ще — це єдина можливість перестати заглядати наперед.

Молодого і зухвалого ліплять із білої глини, щоб випалити героя. Бо не шляхетно якось це: відкопувати з-під купи бруду та сміття майже мертвого і ледве відважного, аби потім, виміряючи його, гратися ним у солдатика.

Життєвий цикл рафінованих персонажів незмінний: народитись, змагатись, перемогти і в світлі софітів покинути сцену. Не досягне промінь того, хто, довго ховаючись в тіні, не може пірнути за лаштунки, щоб просто піти.

Моя з’ява тут вплітається надтріснутою жилою у стару рибацьку сіть, безмірну кількість разів латану і рвану. І має закінчитися там, де був колись зав’язаний перший вузол, що позбавив мене спогаду. Як ослаблюються канатні мости над головою і починає знову кришитися нитками небосхил, забута мить спалахує і освітлює на мить мою темну печеру.

Беруся з фіналу, щоб встигнути до початку відліку. На той самий край зародження давнього протистояння. Підозрюю, цей лист зітліє задовго до того, як зірвуть із нього восковий відтиск.

Колись пізніше я подумаю, що робитиму це для звільнення, але тут, сидячи під склепінням із мотузяних петель, де фінішує старт і торочиться нитками пам’ять, знаю: тюремні мури не обмежуються стінами. Вихід не там, де маячить світло чи прощупується подвійне дно — визволення на вивернутому боці сот спогадів. Коли спаде останній вузол, і я пригадаю те, що знав до початку себе, доведеться перейти на інший, безжальний бік цензури.

Печерник-упорядник помітить тіні проти літер, вистелить зі своїх підозр нішу в стіні, черкне галочку біля імені і замурує. Згадки про стару обіцянку обпікають надкушеною правдою: сонця народжуються парами

Це гра, у якій відсутні овації і переможці. Сенс якої в тому, щоб ніколи не спинятись. Де нема списку із правилами, бо важлива невпинність. А Пустеля — її вісь.»

 

* * *

 

«Одної зухвалої зоряної доби засвітиться багряний карлик. Віку його ніхто не пам’ятатиме, бо тьмяних не помічають. У тіні сяючого брата, довгожитель не викаже млявої присутності. Розуміючи призначення сонць, своєї причетності не пригадає. Нудьгуючи, довго дивитиметься, як буянить і вигинається зірваний повзунок пісочного життя. Абсурдно будити Пустелю, закидаючи її жменями місячного гравію.

Земні кривди не нові, а перемоги тлінні. Просвітлення, мов м’ячики більярдні — колись закочуються. Кожна ява булькне каменем, залишивши хвилі. Читати ці кола на воді — не найнудніше у світі діло, коли зайнятись особливо нічим.

Усе нове, що написане, і старе.. знайдені задовго до початку. Немає змісту в історії та її повчаннях для того, хто застряг на узбіччі, звівши скам’янілий погляд до світла, що більше не гріє. І нема більшої надії, ніж та, що одвічно штовхає пірнати у заграву незмінно нових світанків.

Нинішній день буде іншим. Не схожим на вчора і завтра.

Ранок повториться ковтком води, але із новим смаком. Вже інша хвиля сильніше притягнеться зграйкою місяців, і, не перестаючи бути просто водою, почне убивати, щоб потому творити нинішній рельєф і дарувати території новим видам. У всіх своїх загрозливих змінах вона лиш крапля, крихта льоду, що прагне стати кипучим океаном життя.

Іскра воліє творити. Запалювати, сяяти і рости. Лиш пожежі і попіл замітають шлейфом траєкторію її епічного ходу.

В одвічних таких мандрах багато разів втрачаючи, щоб заново віднайти, бачиш сенс не в сяйві світового порядку, а в розумінні необхідності усіх на світі змін. Грати на старих заіржавілих струнах — іще одна спроба дати старій мелодії нові слова.

Як одна жила обірветься, заплямувавши краплями інші, я повірю не в звуковий ряд і не в гармонію порядку. Я повірю у пісню крові, якій не треба голосу, щоб розбити лід чи роздмухати полум’я. Як камінь зависне, уперто долаючи канони фізики, не бажаючи булькати, я повірю не в закон. А повірю у гравій..

Вона — той пил і крапля, що сама не падає і мені.. не дає.

Нехай у новому часі випурхне летючкою із сіро-жовтими очима — я упізнаю її усякою. Такою, що тікає сумнівно, полює незграбно, та не прогинається під заточеним вістрям знайомого вбивці. Не тому, що безстрашна, а тому, що жити вміє натхненно. Вона сміється до мене текучим білим світлом і обіцяє.. не закінчуватись.

Колишню я знав її надто мало, бо гадав, що матиму поруч вдосталь років. Іншу не пізнаю, мабуть, ніколи. Уламки зі спогадів про таку, як вона, стали щілиною іскри для подібних мені.

Тягнутись до дверної клямки, доки росту хватить малечого. Рватись за горизонт, доки неба вистачить синього. Перші спроби пізнавати світ виколупують із каменів серця.

Єдині у своєму прагненні вирости, земні діти однаково безпечні і зухвалі. Граючись із човниками на воді, торкаючись стиглої м’якої глини, втоптуючи карамельки у розпечений асфальт, не шукають істини чи сенсу. Їм природно грузнути ногами в багнюці і полохати тишу, злизувати росу на підвіконні і копіювати поведінку степового канюка. Із вітром змагатись, від грози під ковдрою ховатись.. Або ж не лякатись і питати про все на світі. Коли нічне травневе небо розпорює блискавка і заходиться мокрим кашлем грім, біле світло повертає мені її дитячі фото.

Інша вона ривком тенісистки зіштовхнула планету. Біль, що додає мужності і сили, назавжди відбирає дитинство.

Більше земля не змусить гойдатися. Білий океан не топитиме, сонця не засліплять, ніч не схвилює. Понад сушею вона недосяжна, понад безоднями вільна.

Покликав би її. Якби знав.., як.

Наречені соціумом знають свої імена. Озираються на вібрації знайомих їм звуків. А ті, що ховаються під високими стелями Тригорових зелених лабіринтів, голови не повертають. Заручники власної унікальності не пам’ятають ані іншого ігрового поля, ані власних імен. Не кожному випадає осяяна здогадом мить, щоб зупинитись і зміряти відстань до перегородки. Ті, що змогли, стали безіменними. Нехай землю успадковують смиренні — сміливці переступлять вогняне коло, щоб досягнути неба.

Руйнування ширм — добрий її дар. Не відає, куди мчить, і не знає інших горизонтів крайніше крайніх. Її зір приваблюють тіні невидимих ниток і лякливих силуетів, занедбані стежки, відлюдні майдани і сяйво парованих зірок.

Дотягнувся б до тої самої. Якби.. міг.

Що зорі уміють зваблювати, знають усі. Зваблені, ті, що кидають гральні кості, знають лиш пошепки: траєкторії визначені, швидкість зміряна, а місце падіння помічене старим білим хрестиком. Усі вірять, тому що страхаються не вірити. Не про неї це.

Не за це я люблю її. Не тому, що знаю давно і впізнаю у пітьмі її кроки. Тому, що вона інша. Не схожа ні на мене, ані на свою земну матір, і завжди буде триматися осторонь. Якщо до цілісності склеїти усі шматки розбитого горнятка, може статись — один зостанеться зайвий. Цим уламком буде вона. Частиною від іншого і не цілого, не мого.

Я не знаю, як її називати, не знаю, чи загляну колись знов у ті піщані озера, чи обійму і скажу, що люблю і вірю в неї. Лишень відчуваю незриму її присутність у затяжних спалахах грози. Чую сміх, який обіцяє розлитися океаном, запах дорожнього пилу, прибитого першими краплями зливи і вивіряння довгого погляду — поруч із нею вона.. Спи Пустеле.. Онде кришяться твої береги.. Дитяча рука набирає гравію повні жмені.. Ану, як.. долетить.»

 

* * *

 

«Володарко, не маркуй світлом приречених на темну гру. Не сліпи тих, хто, живучи у пітьмі, не бачив ніколи тіней. Благослови оселю, ту що без вікон. Вона не видасть.

Рудокрилі пустельники, діти тихих літніх сутінків безшумно приходили зі світлої темряви, щоб позолотити вечірнім співом смугасту землю. Із тремтливими нотками в голосі скльовували із пісні слова й акорди. Несли їх Пустелі.. Те, що губилось дорогою, проростало голосом із трави і квітки, з іншого ткали свої епоси вершителі між людьми.

Уперше я почув її з дитячих вуст. Незнайомі слова покладені на старий мотив у виконанні володаря із сором’язливою усмішкою. Сукенка в горошок, рипуча гойдалка, білий кіт і нев’янучі квіти співали в один голос:

«Зимовий ранок не проспи. Відкинь липку утому — дивись за обрій, відчувай: повернемось додому. Зоря — зрадлива, що вгорі, лишень затиснута в руці навчить тебе простому…»

Той мотив і слова знав кожен жовторотий адеманин, але я їх тоді не розумів.

У дорозі з мелодією легшає чоловіча ноша, стає світлішим горизонт. Ніхто не шукає підтексту в словах. Їх автор, безликий і безіменний, давно розтанув у темних провулках старого Знайдення. Я так думав тоді.

Але іскра ще жевріла на зотлілих підмостках. Звірина заманила хлопця на хиткий мотузяний місток, латаний павутинням з історій. Щоб розум втратив опору, а серце приловчилося до бігового ритму. Вдивляючись у рятівну темряву, він побачив райдужний ореол обіцянки.

Видав погляд. Довгий, чіпкий, обрамлений попелястими віями і ламаною лінією вигорілих брів. Хижак був його двійником, а звірина його суть удаваною.

— Маю дещо передати… Відкрий для мене свою пам'ять — деякі слова повторюються. Щоб не забутись…

— Я.. лиш хочу вибирати сам, — несміле відлуння вдарилось об камінь. — Ти знаєш, ти можеш мені сказати все.

— Ні, — сивобровий повернувся спиною, щоб навпомацки знайти вій письмовий стіл. — Ми не будемо з тобою про це говорити. Ніколи. Я покликав тебе, як потім ти покличеш його. Лише єдиний раз. Лови! — оголилась до ліктя кістлява правиця, і холодний лоск металу навпіл розідрав завісу півтемряви. Гарячий дотик вогнем обпік долоню, а в голові спалахнула рухома картинка. Він упізнав її. Це була його обіцянка…

Він знав, що собі не брехатиме. Вірив йому, бо вірив собі. Більше було нікому. Петля більше його не лякала — рубець від олов’яної монети залишиться на згадку. А з ним іще дещо. Він ще не знає, як це — відчиняти найпотаємніші дверцята. Розумів єдине: його дорога вистелена камінням зради і скроплена чужою кров’ю. Його, неконтактного, не можливо упіймати на брехні. Його, без роду і племені, ніхто не запідозрить у причетності до справ Архітектора. Темних справ і кривавих. Заради того, щоб мотузка історії не обірвалася, щоб Знайдений світ приймав втрачених, а втрачені знаходили і поверталися додому.

Відтепер він рубатиме вузли і в’язатиме нові хитромудрі. Розуміючи причини усіх обривів, намагатиметься вдавати байдужість. Тут, на острівку пам’яті, він ще не самотній, а там, за межею невагомості думки, змагатиметься із тими, кому сам дозволить дихати і сумніватись.

Жаль було і буде цього сіроокого хлопчину. Його спадок — моя ноша, яку він мусить перейняти. І все це не заради геройських мотивів. Нас змусили повірити у власну унікальність, викрали, підмінили цінності, перейменували для ролі некласичної і для мети туманної. Я радий із того, що Рун не буде сповна самотнім. Він талановитіший за всіх своїх попередників і єдиний, хто зможе тераформувати Пустелю.

Про негероїв.. Вибір тої історії не впадає на сміливих, сильних чи розумних. Критерії відбору хранителів ті самі: захудалі дворняги, викинуті на узбіччя, яких травили і давили колесами, але вони доповзли до хідника. Не тому, що хотіли жити, просто пісня в крові так веліла.

Нехай скарби та зброя — незмінні об’єкти героїчних хронік, пливуть до рук дужих та вправних сміливців, а приблуди і мрійники несуть у запиленій дорожній торбі тернові знання та гіркі відповіді. Перші візьмуть гору над життям, другі здатні вхопити за горло смерть. Кожен із них може стати героєм, якщо ітиме вузькою стежкою над велінням натовпу; чи антигероєм, якщо із цієї висоти кине камінь у пророка. Неважливо, любитимуть земні створіння своїх правителів чи боятимуться. Викарбують їхні імена чи затруть потім на каменях. Гучні імена та переможні вчинки врешті-решт зітліють. Океани висохнуть, а сонця згаснуть. Порятунок у пітьмі — одна лиш іскра.

Закони виживання у недосконалому світі породжують шаблони поведінки: якщо ти — світило, маєш бути єдиним, якщо — гора, тільки до найвищої рватимешся. Якщо вершитель — то приречений бути самотнім і безжалісним. Легенди скажуть: боги знищують суперників. Коли зійдеться клином світ Знайдення, щойно один дізнається про існування іншого, котресь із двох сонць згасне над горизонтом. Хтось видихне, втішившись прохолодою. Дивитись, не жмурячись, в небо — життєва потреба кожного птаха. Хтось змахне жалісну сльозу, спостерігаючи скорботний обрій, чи прокляне довгі ночі і бліді світанки. Байдужих серед вцілілих не залишиться. Це те, що буде…

Чужинець не збагне ні темної семантика старого тексту, ні дивного звичаю засмаглого народу із Медового Надмор’я — наспівувати немовлятам дикого змісту колискову. Ніхто не назве це варварством, бо нікому: приблуди — рідкість у цьому краї. Минули часи панування лиховісних гриханів. Відколи війни у Знайденні перестали горлати в сурми, світ врівноважився і більше не штормив. Дивлячись на високий кам’яний мур, ніхто більше не наважиться на подвиг. Це те, що було…

Літописні історії не дадуть забути часи страху і криваві спустошливі століття. Нащадки палених сонцями північних мореплавців зі шрамованими долонями, слів на вітер не кидають: «Зоря, що світиться в тобі, запалить іскру в темноті — візьми її з собою..»

Зачувши їх, край битого шляху прокинеться зі сну чорноока макова квітка. Непоказна і яскрава водночас. Тендітна, із прихованим вмістом і силою сотень життів. Десь на далекій півночі трісне крижина, оголивши прихований від очей суходіл.. У жаркій пустелі вітер здмухне бархан над критим колодязем.. Заб’ється серце у дерева.. Пристарілий сивий ворон усміхнеться.. Зацвітуть голі скелясті береги.. Безрукий коханець обійме..

Вона — це спалах.. Якого, шукаючи, не знайдеш. Побачивши, не впізнаєш. Сліпа юність чи зряча старість.. Для декого і час — не союзник. Якщо за нею і озиратися, то в дитинство світу, якщо кудись і повертатися — не додому, а на голос.

Можливо, ідучи навпростець бездоріжжям, перестрибуючи через висохлі рівчаки, приземляючись на копиці зі скошеної кропиви, продираючись крізь колючі ожинники, приглядаючись, упізнаєш власні сліди, зрозумієш: вона стрибала з тобою поруч, співаючи. Сіяла позаду бите щастя, не оглядаючись на нього. Кружляла в осінніх листопадах, танула снігами на чорних зораних полях, поливала сльозами спалені прерії, дихала прохолодою у спекотних пустелях, сипала жаринки у скуті кригою серця.

Ту, що не відгукується на жодне ім’я, не вдасться приручити. Як чорно-біла картинка зі старого німого кіно, ковзне її тінь в сучасному мегаполісному натовпі, ніким не помічена, і розтане. Упізнавши її, не окликуй — безіменні не оглядаються. Вклонися самим поглядом і промовчи серцем. Вона відчує, якщо воно зупиниться, збившись з ритму, хоч виду не подасть. Змахне рудими горобиними крилами і знову зникне в пташиній галасливій банді. Ходу — на один квартал. Льоту — на секунди. Зауважиш сповільнений ритм міста, безвітряний день, і вдихнеш гіркуватий запах її близької присутності, відчуєш ворсинками шкіри наближення грозових спалахів у безхмарному іще небі; спинишся, щоб зазирнути у бездонно мудрі із золотавою поволокою очі, пірнеш в їх провалля, щоб захлиснутись, і стати назавжди тією маленькою піщинкою, яка ростиме і вибухатиме знову і знову. Зі знанням того, що не може бути іншої, ріднішої і більше, ніж справжньої. І, можливо, станеш сам таким — рудокрилим, безіменним, забутим, ні на кого не схожим. Із вибуховою здатністю думки: руйнувати, щоб заново творити. Це те, що Є.

Правда… Без лушпиння.

Зі мною чи без мене, забута чи знайдена, тут чи по той бік, вона не перестане сяяти.»

     Продовження уже доступне!

https://issuu.com/livi55/docs/_____________8

https://ridero.ru/books/ademan/

З повагою до мого любого Читача, Liv Glace

bottom of page